смт. Диканька

Ідея відвідати сусідський фестиваль «Пісні бузкового гаю» в Диканьці прийшла до нас несподівано і, як завжди, отримала «добро» на виконання, при чому в негайному порядку. Буквально – завтра. О 9 ранку були на старій автостанції – саме звідти ходять автобуси і маршрутки на Диканьку, при чому доволі часто, і всього за неповних 4 грн. доставлять в самий центр цього селища міського типу. Нарешті виїхавши із задушливої Полтави, ми попрямували по весняній трасі на північ, і за годинку-півтори вже побачили арку при в’їзді до Диканьки, яка колись слугувала входом до маєтку Кочубеїв. Саме рукам і ініціативі цієї родини належить створення більшості місцевих визначних місць. Той самий бузковий гай, березовий, ялиновий… Навіть дуби (посаджені, звісно, за багато століть до життя Кочубея) і ті – кочубеївські. А чому – читайте далі.

Отже, щойно приїхавши, зразу відчули настрій туризму, навіть тут, в 30 км від Полтави. Містечко незнайоме, охайне, симпатичне, має чим похвастатись і взагалі все було чудово. Розпитавши, як нам дійти до Троїцької церкви, без зусиль там опинились. Там помилувалися її видом і заспокійливою аурою. Особливим був туалет на території храму – але це треба бачити, а не розповідати. Штука в тому, що він ідеально круглий, бо зроблений з якогось шматка труби, точніше, з діаметром близько 1,5 метра. Це не могло не викликати захоплення людською винахідливістю і почуттям гумору (чи його відсутністю).

Оскільки нам сказали, що дорога до бузкового гаю лежить через ставок, то не могли ми таку можливість проґавити – і зайшли в найближчі магазини, самі розумієте по що. І зовсім скоро, розклавши і наливши все що треба, милувались просто таки неймовірними пейзажами. Але якби гарно не було тут, біля ставочку, та нас ще чекає чималий відтинок маршруту. За його проходження ми й взялися. Перед бузковим гаєм мали ще відвідати Миколаївську церкву. Там ми напились холодненької води, попередньо вистоявши чергу з усіх бажаючих. Скрізь були люди, автобуси туристів то під’їжджали, то від’їжджали, очевидно, в напрямках інших визначних місць.

Нарешті дійшли ми й до славнозвісних кочубеївських дубів, які навіть Пушкін згадував в своїй «Полтаві». Саме на цьому місці зустрічались юна Мотря Кучубеївна і гетьман Мазепа. Та вже ж, думаю, місце гранично енергетичне і магічне. Тут тільки і зустрічатись з коханими…

По лісочку веде стежина вже до гаю бузкового. По дорозі – ще один ставок і ще більше людей. Їх була немала кількість, багато гостей, вистачало й місцевих, що раз на рік мають гарну можливість погуляти як слід. Я помітила наявність двох сцен. На великій виступали запрошені колективи з районів області, що під акомпанемент і акапельно співали українських народних пісень. Підійшовши до сцени меншої, можна було порозважатися спостеріганням різних фокусів і такого типу дійств. Ми ж вирішили це трохи відкласти і сходити до вже не раз згадуваного бузкового гаю. Влившись в людський потік, ми добрели до цього видовища. Через те, що посаджений він у невеликому заглибленні, то видається, що стоїш на березі живого бузкового озера. Коли спускаєшся вниз – то наче попадаєш в старовинні лабіринти й хащі. Все таки за красою треба доглядати, щоб не занедбати вкрай.

Вволю намилувавшись цим явищем, повернулись до місця розгортання всезагального свята. Атмосфера була максимально фестивальна. І всі ці коні, що возили людей на підвода, ці шашлики і млинці з варениками, ці контейнери з морозивом і автомати з солодкою ватою, незліченні посмішки присутніх, відголоски красивих жіночих голосів, що виводять добре знаної пісні, все це неодмінно залишало позитивний слід в свідомості. А ще можна було купити вироби народних майстрів – глиняний посуд, півники-свищики, глечики, куманці, вишиванки, картини, ще Бог знає що…

Отримавши добрячий заряд енергії, нам треба було вертатись. Наостанок нам відкрився з гори ще один шалено чарвний вид. Так виглядає найкраща країна в світі. Наче самі собою згадуються слова з поеми Ліни Костенко «Маруся Чурай»:
«Буває часом сліпну від краси
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво
Оці степи, це небо, ці ліси
Усе так гарно, чисто, незрадливо
Усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься Україна
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори»

Але зв’язок з Богом встановлено не було. Тому ми врешті решт поплелись до автостанції. Звідти – останньою маршруткою о 19.50 на Полтаву. З оберемком вражень і задоволеними пиками (які ще й обвітрило й попекло) повертались додому…

Троїцька церква	Туалет на території Троїцької церкви	Краєвиди Диканьки
млин біля Миколаївської церкви	Дзвіниця Миколаївської церкви	Миколаївська церква
Миколаївська церква	Кочубеївські дуби	Краєвиди Диканьки
Бузковий гай	фестиваль «Пісні бузкового гаю»-2007	фестиваль «Пісні бузкового гаю»-2007
фестиваль «Пісні бузкового гаю»-2007	фестиваль «Пісні бузкового гаю»-2007	Краєвиди Диканьки

Диканька – селище міського типу, районний центр Полтавської області. Розташована на правобережжі р. Ворскли, за 32 км від Полтави і за 28 км від залізничної станції Полтава-Київська. Повз Диканьку проходить автотраса Полтава-Зіньків-Гадяч. 8,5 тис. жителів (2001р.).

Походження назви селища пов’язують з тим, що в давнину Диканька була оточена густими лісами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існує й твердження, що назва походить від прізвища першопоселенця – Диканя. За історичними джерелами Диканька відома з середини 17 ст. Вперше документально засвідчена 1658р., коли поблизу неї відбувся бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і гетьмана Івана Виговського. З 1660р. Диканька входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку. У період Північної війни, в кінці 1708р. – на початку 1709р., стає ареною воєнних дій. У цей час Диканька за універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687р. належала генеральному судді В.Л. Кочубею. У Диканьці було кілька броварень, великі пасіки, що належали козацькій старшині та духовенству. Кочубеї були власниками селітряних заводів, що виробляли порох для армії. 1752р. Диканька числилась у першій Полтавський полковій сотні.

З 1775 – у складі Полтавського повіту Новоросійської губернії. 1780р. в Диканьці споруджено в стилі класицизму Троїцьку і 1794р. Миколаївську церкви; 1800р. – розпочато будівництво двоповерхового палацу Кочубеїв (арх. – Дж. Кваренгі, Фераре, Таманте). Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які виконували українські художники Марченко та П.В. Петрашів. На запрошення господаря, міністра внутрішніх справ В.П. Кочубея, 1817р. до Диканьки приїздив цар Олександр І. На честь його перебування 1820р. споруджено Тріумфальну браму в стилі класицизму. З 1802р. Диканька у складі Полтавської губернії. На час скасування кріпацтва Диканькою володів полтавський повітовий предводитель дворянства Л.В. Кочубей, який мав 3860 десятин землі; завод по розведенню породистих англійських коней, тонкорунних овець, молочної симментальської породи корів, змішаної з місцевою; беркширських і темворський свиней; діяв пивоварний завод; механічна майстерня, де у значній кількості виробляли маслобійки-«полтавки». За даними 1863р. у Диканьці – волосне правління.

Весною 1902р. відбулися селянські заворушення. У листопаді 1905р. – страйк у диканьському маєтку М.М. Кочубея (онук декабристів С.Г. і М.М. Волконських). Найбільшого розмаху революційний рух набрав у червні 1906р. З 10 червня по 1 липня в селі проходив страйк робітників пивоварного заводу. Влітку 1907р. відбувся страйк наймитів економії Кочубея.

У січні 1918р. у Диканьці проголошено радянську владу. У роки громадянської війни палац було зруйновано і розібрано. Експонати картинної галереї Кочубеїв, бібліотеку та архів було вивезено. Землю і господарство взяв під контроль Диканський волревком. Із встановленням радянської влади Диканька стала центром сільради, а з 7.03.1923р. – центром Диканського району. З 4.10.1941р. по 22.09.1943р. Диканька знаходилася під окупацією німецько-фашистких військ. З 13.04.1957р. Диканька – селище міського типу.

У Диканьці жили і працювали:
Величко С.В. – літописець
Докучаєв В.В. – вчений-грунтознавець
Ізмаїльський О.О. – вчений-агроном
Діхтяр О.І. – письменник
Дроб’язок І.Г. – український різьбяр, похований у Диканьці.

Пам’ятники архітектури:
Троїцька церква. Збудована у кін. 18 ст. на кошти П.В. Кочубея у стильових формах пізнього бароко. Однобанна. Під правим крилосом поховано фундатора храму з дружиною. Згідно з місцевими переказами, саме Троїцьку церкву згадує М.Гоголь у повісті «Ніч перед Різдвом».
Миколаївська церква. Поштовхом до її створення в 17 ст. стала ікона святителя Миколая, знайдена в цій місцині, де колись був ліс, на пеньку. Споруджена на території садиби Кочубеїв у 1794р. Будівля у стилі класицизму за проектом архітектора М.О. Львова. За типом – мурована однобанна ротонда. Тут уперше було застосовано систему подвійного купола, що помітно поліпшило акустику. Ще одна новація - таємні повітряні печі, що виконували функції сучасних кондиціонерів. Під церквою влаштовано родинний склеп Кочубеїв. Іконостас був зроблений різьблений дубовий іконостас роботи майстрів-кріпаків, які спеціально навчалися у Італії.
1810р. (за іншими даними – 1827р.) збудовано дзвіницю за проектом архітектора Л.Руска. Двоповерхова. Відомо, що мати Миколи Гоголя Марія Іванівна Гоголь-Яновська часто бувала тут і молила, щоб Бог послав їй сина, якого й назвала на честь храму.
Тріумфальна брама. Зведена 1820р. за проектом архітектора Л.Руска на честь перебування 1817р. в Диканьці Олександра І. Тріумфальна брама – єдиний на Полтавщині зразок архітектури класицизму подібного типу, що уцілів.

Диканська картинна галерея (вул. Леніна, 72). Тут зібрано понад 450 експонатів: полотна художників Донцова М.О., Горобця П.М., Піаніди Б.М., Литвина О.Ф., Марченка Ф.Г., Жовковатого В.П., Непийпива В.Г. та ін., роботи гончара Пошивайла Г.Н., скульпора Ільченка Л.Х. і т.д. Одна з кімнат музею присвячена життєвому і творчому шляху художниці Марії Костянтинівни Башкирцевої.
Диканський історико-краєзнавчий музей (вул. Леніна, 68).

Унікальною пам'яткою садово – паркового мистецтва є Бузковий гай, створений на початку 19 ст. у кар'єрі площею 2 га, з якого брали глину для цегельного заводу Кочубея. Після закриття заводу тут було насаджено бузок, облаштовано алеї та альтанки. Так як рід Кочубеїв дуже потерпал від туберкульозу, то лікар порадив графу Віктору Павловичу Кочубею посадити для його доньки Ганни бузковий гай, щоб його повітря хоч трохи продовжило її життя.
Кочубеївські дуби – ботанічна пам’ятка природи. Чотири дуби віком понад трьохсот років. По легенді біля цих дубів юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом Мазепою. Кочубеївські дуби оспівані О.Пушкіним у поемі "Полтава".

Збереглися й залишки печерного скиту, що існував у лісовій хащі під Диканькою до 1602 року. Це було ціле підземне містечко з 8 печер, з'єднаних розгалуженими ходами з системою життєзабезпечення.

Великий інтерес викликають інші пам'ятники природи – Ялиновий гай, урочище "Парасоцький ліс"(загальнодержавного значення), виходи пісковиків, Фесенкові горби, Писарівщинський лісопарк, балка "Пустовітка", лісосмуга О.О. Ізмаїльського, урочище "Яворівщина", які входять до природно – заповідного фонду Диканщини.

ПОЛТАВЩИНА. Енциклопедичний довідник. За редакцією А.В.Кудрицького, м.Київ, 1992р.
газета "Полтавський вісник"
газета "Коло"

Замки та храми України
Асоціація міст України
Диканська Центральна Районна Бібліотека
Українська спадщина